Украинская Галицкая армия и её одесская трагедия

Раздел - Чисто факты из жизни и истории

Всім пам’ятні кадри з кінострічок радянських часів, присвячених втечі «білих» з Криму. Але однією з перших провісників цього лиховісного виходу стали одеські події лютого 1920 року. За збігом обставин важливу роль у цій трагедії відіграла Українська Галицька армія, яку також не обминула трагічна доля переможених. Ця сторінка в історії українських визвольних змагань поки що мало висвітлювалася. І, безперечно, історична справедливість вимагає відновлення забутих сторінок.

Осінь 1919 року. Українські війська опинилися у «трикутнику смерті» - між більшовиками, Добровольчою армією та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Армія не мала одягу, чобіт, медикаментів. Вояки ставали легкою здобиччю пошесті тифу, яка буквально косила людей. За цих умов командувач Української Галицької армії генерал Мирон Тарнавський укладає сепаратний договір із Добровольчою армією. Суть договору, підписаного 6 листопада, була проста – Галицька армія у повному складі, з усім майном, переходить у повне розпорядження головнокомандуючого сил Півдня Росії. Однією з головних умов переходу стало те, що УГА не повинна була використовуватися у боротьбі з армією Української   Народної   Республіки.

Ця угода коштувала Миронові Тарнавському посади. Він був відданий під суд, який однак, виніс «увільнюючий вирок». Командуючим армією став генерал Осип Микитка.

На підставі договору Українська Галицька армія мала перейти в район Балта – Бірзула - Одеса. В Одесі передбачалося організувати лікарні для хворих на тиф, притулки для тих, хто одужував, та Збірну Станицю для здорових стрільців. Армії мали виділити одяг, взуття й озброєння. Були навіть вістки, що УГА буде зміцнена за рахунок колишніх полонених українців з Італії. У грудні до Миколаєва виїхала група старшин для організації Збірної Станиці для очікуваних прибульців. На жаль, поповнення так і не прибуло.

Комендантом Збірної Станиці Української Галицької армії в Одесі був призначений отаман Орочко, який був також зв’язковим галичан у штабі військ Новоросії. Поступово частини УГА поповнювалися тими, хто одужав чи був захоплений у полон денікінцями. З них формувалися окремі сотні і відсилалися до штабу УГА в Бірзулі.

Збірна Станиця містилася у казармах на вулиці Маразліїївській. Також були організовані притулки: №1 на вулиці Канатній (командир – сотник Микола Когут), №2 – на вулиці Чорноморській і №3 – біля Збірної Станиці. Було також створено дві військові лікарні.

Однак слід зазначити, що час для союзу з Денікіним не був вдалим. Наприкінці 1919 року Добровольча армія зазнала жорстокої поразки від «червоних» і відкочувалася на південь. Угруповання генерала Шіллінга розділилося на дві частини, зокрема два корпуси залишилися на правому березі Дніпра, захищаючи Херсон та Одесу. У січні у «білих» залишилася лише територія нинішніх Херсонської та частини Одеської областей.

За таких умов Денікін не передбачав утримувати Одесу. Однак на обороні міста наполягали союзні місії. Їх поведінка цілком зрозуміла. Одеса була своєрідним символом всього Півдня, через торговий порт здійснювалися постійні контакти Добрармії із Заходом, постачалося озброєння та амуніція, чималі склади якого накопичилися в місті.

Однак у самій Добровольчій армії вже розпочався розклад. Головне командування поступово втрачало керування арміями, зв’язок між вищіми штабами й окремими військовими частинами з кожним днем слабшав, доки зовсім не зник. Кожна частина починала діяти на свій страх і ризик, відходячи куди і коли завгодно, не рахуючись із загальною обстановкою, та ігноруючи бойові накази.

І це при тому, що за підрахунками, в Одесі, на прикіцці 1919 р.  налічувалося близько 80 тисяч озброєних людей, переважно офіцерів. Однак усі, кому довелося пережити відступ з Одеси, розповідають про надзвичайну деморалізацію цих людей. Зокрема, В. Шульгін згадує про те, що в ті дні в місті панувала своєрідна «загономанія» - створювалися загони чисельністю 5-10 осіб. Офіцери спішно формували штаби, щоб уникнути відправки на фронт.

Сотникові УГА, Володимиру Бемку так запам’яталися ці дні: «Кав’ярні, ресторани переповнені. В крамницях повно всяких харчів, починаючи від білого хліба та напоїв. Одеса бавилася! Коли йдеться про настрої серед загалу одеситів, то цивільне населення взагалі війною не цікавилось, не боліла їм утеча денікінців – всі ще вірили, що Антанта не допустить більшовиків до Одеси».

Свідчення очевидців, що яскраво характеризують атмосферу в місті, особливо серед офіцерства. Одне з них належить Ф. Штейнману, свідкові відступу з Одеси, так би мовити, з боку «білих»: «Офіцерство на той час було настільки деморалізоване, що ніхто не думав про спротив небезпеці, яка насувалася, а кожен мріяв лише про те, щоб отримати якомога більше казенних коштів, обміняти їх на іноземну валюту і швидше втекти за кордон. На укріплення Одеського району були асигновані величезні суми і намічалися грандіозні фортифікаційні роботи. Але все залишилося на папері. Військові інженери отримали колосальні аванси, але ніяких робіт не здійснювали».

З цим свідченням цілковито співпадає запис у «Деннику начальної команди УГА» від 26 січня (збережена мова оригіналу): «Приїхавши з Одеси наші старшини розповідають, що в Одесі в застрашаючий спосіб розвинулося грабіжництво та бандитизм, в якому мають брати участь добровольні старшини. По 6-тій год. небезпечно показуватись на вулиці, всю ніч по місті стрілянина. Добровольних старшин в Одесі декілька тисяч, а всі на загал займаються спекуляцією. Багато з них позривало вже погони та думає тільки, щоби виїхати за границю. Загалом у Добрармії не бачиться ніякої поважної думки про оборону, кождий думає про власне спасення. – Українці в Одесі довольно сильно зорганізовані, мають багато українських приватних шкіл. Вони і взагалі майже все населення Одеси - без різниці кляс – бажає собі приходу Гал.Армії в Одесу, щоб запанував порядок і безпеченство. На будинку збірної станиці галицьких полонених, яка поміщається над самим морем, повіває довжезна синьо-жовта хоругов з вишитим тризубом. Матерію на хоругов дарував один український купець в Одесі. Українці в Одесі задумують зробити переворот в Одесі та перебрати в свої руки власть».

На початок січня «червоні» взяли Кривий Ріг, і розпочався наступ на Миколаїв. Генерал Шіллінг залишив на цьому напрямі в обороні корпус генерала Промптова. Жмеринський напрям прикривали частини УГА. Однак корпус генерала Промптова був розгромлений. 31 січня «білі» залишили Херсон та Миколаїв, шлях на Одесу був відкритий. Вже на той час стало зрозумілим, що УГА не являла собою реальної військової сили.

Галицька армія, яку спочатку намічено було перевести у район Херсон – Миколаїв – Снігурівка (технічні частини – морем на Крим), вказівки виконувала вкрай повільно. Серед причин він називає низьку пропускну спроможність залізниць, відсутність в УГА людей для обслуговування технічної частини, необхідність турбуватися про значну кількість хворих на тиф і, нарешті, «певний саботаж» через побоювання, що «білі» привласнять їх технічне майно. В результаті місцем зосередження УГА став район Ананьїв – Петроверівка – Новопетровське – Окни. Однак пересування в цей район галичани здійснили лише частково, зайнявши його одним 3-м корпусом. Ще два корпуси затрималися.

Як згодом у рапорті на ім’я Денікіна відзначив генерад Шіллінг, «до кінця бойових дій у Новоросії Галіційська армія залишалася небоєздатною і не могла себе забезпечити навіть на другорядних напрямах. Вищий командний склад Галіційської армії до кінця був лояльним».

За умов відступу білогвардійців і очевидної не здатності до оборони Одеси українські політичні та військові діячі, які на той час перебували в місті, намагаються перебрати владу у свої руки. Тоді українці Одеси гуртувалися в клуби «Просвіти». Центром політичного життя був будинок контр-адмірала Чорноморського флоту Михайла Остроградського (Михайло Остроградський закінчив Морський корпус, Військово-Морську Академію. Проходив службу на кораблях Чорноморського флоту. Восени 1917-го зголосився до служби в українських збройних силах. Був призначений комендантом Севастополя, з квітня 1918-го командував Українським Воєнним флотом у Севастополі. У травні 1918-го призначений представником Української держави в Криму. Вів переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського флоту. Внаслідок принципової позиції був усунений з посади. Товариш військово-морського міністра М. Білинського. На поччатку 1920-го – командуючий Чорноморським Військовим флотом. Згодом очолював Військово-морську місію УНР в Румунії).

У будинку був заснований комітет, до складу якого входили представники різних політичних угруповань, зокрема соціалістів-самостійників, соціал-демократів, правих соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів.

Комітет усвідомлював швидкий кінець білогвардійщині і покладав надії на сили повстанських загонів та співпрацю з УГА. Він засідав майже щоденно. До нього, зокрема, було залучено генерала Сокиру-Яхонтова з тим, щоб він посів посаду головнокомандуючого (біографія цього генерала, справжньої «дитини» громадянської війни, досить докладно описана одеським істориком Віктором Савченком у книзі «Авантюристы гражданской войны». Комітет планував перебрати владу в Одесі, опанувати Херсонщину, встановити зв’язки із західними країнами та урядом УНР. Крім того, як відзначав у спогадах сотник Бемко, за допомогою українських комуністів-боротьбистів комітет встановив зв’язок із комуністичним підпіллям Одеси, до якого входили боротьбисти, ліві есери. Цей комітет, у свою чергу, також намагався знайти зв’язок із галичанами.

За даними генерала Олександра Удовиченко, який в той час перебував у полоні, в січні 1920 року в Одесі та на її околицях перебувало до 20 тисяч українських вояків. Серед них, крім вояків УГА, були або ті, хто потрапив у полон внаслідок захворювання на тиф (до таких належав і сам О. Удовиченко), або ті, хто видужував після поранення чи відстав від армії з різних причин. За свідченням О. Удовиченка, «всі українські вояки готові були стати на оборону Одеси, але при одній умові – створення українського корпусу з українським командуванням, щоб битися за Україну».

Оцінка Удовиченка видається занадто оптимістичною. Частини УГА, найбільш дисциплінований та організований загін, як уже зазначалося, були небоєздатними. До того ж, вже в ті часи у галичан визрівали наміри укласти союз з більшовиками з метою походу на Польщу. Отже, розраховувати українцям, швидше за все, довелося б на неорганізовані групи вояків, а не на допомогу з боку армії УНР. В цей час малочисельні загони армії були у «першому зимовому поході». Отже, реальна сила, на яку вони могли опиратися, була Антанта, яка намагалася будь-що втримати Одесу.

Представники союзників почали розглядати й український варіант. 31 січня 1920 року відбулася зустріч голови англійської військової місії Уолша з українськими діячами, серед яких був і О. Удовиченко. Під час зустрічі він запропонував негайно приступити до формування українських полків. Уолш, зокрема, наголосив: «Ми мусимо відстояти Одесу. Честь Англії вимагає цього. Добрармія втратила значення. Все військове майно – у вашому розпорядженні. Наш флот допоможе вам своєю могутньою артилерією».

Українські представники, з свого боку, висунули такі умови. По-перше, загальне командування всіма військами в Одеському районі мусить перейти у руки українського штабу, по-друге, Добрармія згортається в корпус і при першій змозі мусить покинути територію України.

Однак ці вимоги зустріли спротив з боку командуючого частинами Добрармії генерала Шіллінга. Для досягнекння порозуміння між українськими представниками і Добрармією з ініціативи Уолша відбулися дві наради в присутності англійських і французьких офіцерів.

5 лютого генерал Шіллінг надіслав директиву генералу Бердову, який відступав на Одесу, в якій, зокрема, зазначав: «У випадку безпосередньої загрози Одесі я зі штабом переїду до Севастополя. В цьому випадку на Вас і на Ваш штаб покладаю об’єднання командування і управління в усіх відносинах усіма військами, що розташовані в Одеському районі, так само як і Галицькою армією». В тій же директиві зазначалося: «До галичан, доки вони лояльні, відноситися також лояльно і всебічно підкреслювати наше до них – галичан – доброзичливе ставлення, як до рідних братів. У випадку їх переход на бік більшовиків належить швидко роззброювати ті частини, які розташовані на шляхах відходу наших військ».

В цей же день начальник гарнізону Одеси полковник Стессель був призначений комендантом укріпленого району, і на нього поклали утримання Одеси.

У рапорті на ім’я денікіна Шіллінг вказував: – «24 січні (6 лютого) начальник британської місії пропонував мені, зважаючи на відхід наших військ і поруку українців, що вони втримають Одесу, передати владу останнім. На це я вказав, що утримання міста українцями, які не мають реальної сили, - одні розмови, але у випадку, якщо англійці гарантують вивіз наших поранених, хворих, сімей та ін., а українці не здійснюватимуть ворожих проти нас виступів, від передачі влади я не відмовляюся».

Але згода генерала Шіллінга була занадто пізньою. Ще 5 лютого, розбивши білогвардійців, червоні взяли Одесу в облогу. На околицях з’явилася кіннота Котовського. В місті почалося повстання, організоване спільно більшовиками та «соціально-близькими» бандитами.

6 лютого генерал Сокира-Яхонтов, який створив «галицький штаб» на чолі з отаманом Зегожем проголосив афішами та в газетах свою владу в Одесі і на околицях від імені Директорії Української Народної Республіки.

В ніч на 7 лютого генерал передав владу Українській Галицькій армії і зі своїм штабом перейшов на пароплав «Александр Молчанов». Полковник Стессель отримав від генерала листа з наказом підпорядкуватися генералові Сокирі-Яхонтову. В.Шульгін у книзі 1920 рік» досить уїдливо писав: «Навіщо генерал Шіллінг, сівши на пароплав, передав командування генералу Сокирі-Яхонтову, що не відомо звідки взявся і не мав ніяких сил (триста галичан, та й ті знаходилися по шпиталях) і явно викликав недовіру у всіх, - це секрет винахідника». На його думку, передача влади галичанам прискорила здачу Одеси «дня на два», бо дехто почав сподіватися на когось і навіть ті нечисленні, що могли б хоч щось зробити, були збиті з пантелику».

Втім і самі галичани не були в захваті від дій Сокири-Яхонтова. Вони вже прагнули до союзу з більшовиками і вирішили дотримуватися нейтралітету. Інші українські військові групи в ніч на 7 лютого почали прориватися через фронт червоних на з’єднання з повстанськими загонами.

Розпочиналося 7 лютого – день одеської трагедії. О шостій ранку частини 41-ї радянської стрілецької дивізії майже без втрат увійшли у північно-східну частину міста. Червона кіннота захопила станцію Одеса-Товарна. Частина міста була під контролем місцевих комуністів. З боями червоні просувалися до центру міста. Одному з їх загонів вдалося проникнути на Миколаївський бульвар і близько 11-ї години зайняти комендантське управління, розташоване у Воронцовському палаці. Далі їх просування було зупинене заставами Сергіївського артилерійського училища. З висоти Миколаївського бульвару червоні відкрили вогонь по території порту і найближчим молам – Воєнному та Новому. Через певний час юнкери, посилені деякими частинами, за підтримки півбатареї, яка зуміла пробитися до порту Польським спуском, зуміли витіснити червоних з бульвару і знову зайняли Воронцовський палац.

У цей час англійське командування вирішило завершити евакуацію і наказало своїм кораблям ще до настання темноти вийти на зовнішній рейд. Крейсер «Церера» повинен був узяти на борт юнкерів, які прикривали порт, а інші військові частини мали самі знайти місце на російських пароплавах, що стояли в порту.

Полковнику Стесселю разом з підрозділами гарнізону та офіцерськими загонами вдалося розчистити шлях до західних околиць Одеси. Разом з біженцями – жінками, дітьми, хворими, пораненими – вони вирушили пішки в бік Румунії. Лише після цього до Одеси надійшли судна з Севастополя, французькі та англійські міноносці, які зуміли забрати несправні судна на зовнішньому рейді та невелички купки біженців.

Команди галицької Збірної станиці, притулків, лікарень одержали накази не виходити під час вуличних боїв на вулиці, тримати нейтралітет, вивісивши білі прапори. В разі відвідин більшовицькими патрулями коменданти мали заявляти, що це постій галичан – отже, союзників.

Після приходу регулярних червоних військ галичани відрядили делегацію до командування 45-ї дивізії, з яким домовилися про передачу району розташування галицьких частин під охорону самих галичан. Вони і наділі несли варту на станціях Одеси, біля магазинів Дніпросоюзу, лікарень та Збірної станиці.

Як справедливо зазначає одеський історик Віктор Савченко «очевидним блєфом є епізод з фільму «Котовський», в якому бригади Котовського штурмом захоплюють Одесу, а сам Котовський уривається до оперного театру. Все відбулося мирно…»

Серед тих, кому не вдалося втекти з денікінцями, було чимало і східних українців, які для того, щоб врятуватися від розправи з боку червоних, приєднувалися до УГА.

Перші дні нової влади для галичан не відзначалися якимись важливими подіями. На будинку Збірної станиці висів синьо-жовтий прапор, білі прапори на інших пунктах розташування були замінені на червоні. Вояки, як і раніше, носили на кашкетах «тризуби». Єдиною зміною було те, що офіцери зняли знаки розрізнення. Однак уже скоро з’явився перший політкомісар, і розпочалася агітація проти уряду УНР та за всесвітню революцію. Судячи зі всього, більшовики не дуже добре розуміли, з ким мають справу, і застосовували щодо галичан традиційні методи агітації. Мітинги почали набридати стрільцям УГА. Негативному сприйняттю більшовиків сприяла і заборона національного гімну «Ще не вмерла Україна», тим більше, що за умов перебування у складі Добровольчої армії подібної заборони не існувало.

Поступово починається охолодження між союзниками. Спочатку галичан не особливо чіпали, оскільки вони, при всіх недоліках були організованою бойовою одиницею. Галичани охороняли все військове майно, яке залишилося після відходу денікінців. Вони несли також вартову службу в місті від вулиці Преображенської до пристані. Однак незабаром більшовики, не питаючи галицького командування, замінили варти своїми підрозділами.

Початком кінця союзу галичан з більшовиками стало відзначення Шевченківського свята в Одесі. Після богослужіння в Преображенському соборі демонстрація пройшла від Соборної площі до Кулікового поля. У демонстрації, яка підходила під синьо-жовтими прапорами, взяли участь не тільки галицькі частини, а й місцеві жителі, вчителі, учнівська молодь. Протести коменданта міста Яхимовича демонстранти проігнорували. Більше того, вони пройшли містом під звуки національного гімну. На Куліковому полі відбувся мітинг, а ввечері в оперному театрі – святковий концерт.

Подібного більшовики терпіти вже не бажали, і в місцевих газетах «Одеський комуніст», «Ізвєстія губернського виконавчого комітету» з’явилися статті проти галичан, вимоги інтернувати офіцерів.

Згідно з наказом польового штабу ЧУГА, велика частина галичан відбула на фронт, де їх розподілили по частинах. Збірну станицю ліквідували, а для остаточного закриття лікарень, в яких ще знаходилися хворі, було створено команду частин, яка розташовувалася на вулиці Грецькій. На той час в Одесі залишилася лише одна лікарня – збірний евакуаційний госпиталь, розташований в будинку міщанської управи на вулиці Старопртофранківській, 36.

8 квітня команда частин була заарештована чекістами. ЧК звернулася до всіх галичан (під загрозою розстрілу) пройти реєстрацію. Розпочалися арешти. Багато галичан переховувалося у той час по приватних будинках одеситів-українців, які допомагали їм документами і відправляли до сіл. Причиною арештів став антибільшовицький виступ у Тирасполі кавалерійського полку УГА на чолі з отаманом Едмундом Шепаровичем, який після погрому більшовицьких організацій пішов на з’єднання з армією УНР, яка саме в той час завершувала «зимовий похід» на півночі нинішньої Одеської області.

Лікарню чекісти поки що не чіпали, однак хворим загрожувала смерть від голоду. Керівництво лікарні звернулося по допомогу до місцевого українства. В Одесі був заснований «Комітет українок» під проводом Комарецької з метою допомогти галичанам. Для цього збиралися гроші, доставлявся хліб, молоко, інші продукти. Допомогу отримали і від парафіан церкви на вулиці Прохорівській.

20 квітня до Одеси приїхав поручник Галицький з повноваженнями від центральної влади в Києві. Галичан звільнили, і ввечері 23 квітня для них уже був готовий потяг на товарній станції. Однак паровоз не подали, і люди полягали спати. Та вночі транспорт оточив загін ЧК і обстріляв з кулеметів. Загинуло від 20 до 60 осіб. Поранених відправили до лікарні, інших заарештували. Потім відбулися арешти і в лікарні.

В той же час ЧК за звинуваченням у «контрреволюції» ліквідувала «Комітет українок». Всіх їх спочатку тримали у в’язниці на вулиці Канатній, 27. Згодом багатьох розстріляли. Серед них не тільки керівника комітету Комарецьку, а й десятки офіцерів-галичан.    Решту заарештованих 25 травня відправили до Харкова.

Сумна доля колишніх вояків Української Галицької армії та українських активістів стала завершальним акордом одеської трагедії, трагедії, яка розпочалася у лютому 1920 року.
Артем Филипенко

Песни про Одессу

Песни про Одессу

Коллекция раритетных, колоритных и просто хороших песен про Одессу в исполнении одесситов и не только.

Отдых в Одессе

Отдых в Одессе

Одесские пляжи и курорты; детский и семейный отдых; рыбалка и зелёный туризм в Одессе.

2ГИС онлайн

Дубль Гис

Интерактивная карта Одессы. Справочник ДубльГис имеет удобный для просмотра интерфейс и поиск.

Одесский юмор

Одесский юмор

Одесские анекдоты истории и диалоги; замечательные миниатюры Михаила Жванецкого и неповторимые стихи Бориса Барского.